Сирватинці та їх околиці в давню добу
Сирватинці та їх околиці в давню добуЗа 19 км від районного центру м.Городок, що на Хмельниччині, у південно-західному напрямі, на похилих берегах р.Велика Яромирка живописно розташувалося с.Сирватинці. Рельєф місцевості в межах села досить своєрідний. Протягом тисячоліть р.Велика Яромирка формувала тут глибокий каньйон і широку долину, де ростуть соковиті трави, розложисті верби, розкинулися левади, городи і частково житлові садиби, окремі з яких, на жаль, за останні три десятиліття, після втрати власників, зруйнувалися.
Для найбільш сприятливого розташування садиб виявився правий пологий берег річки. Родючі грунти, численні запаси прісної води та глини, що тут знаходяться, а також сприятливий клімат, привернули увагу людини ще в кам’яну добу і, особливо в епоху енеоліту (IV-III тис.до н. е.) Дослідники подільських старожитностей Ю.Сіцінський та В.Гульдман стверджували, що за народними переказами першопочатки с.Сирватинці доречно пов’язувати з урочищем «Селисько», яке знаходиться у північно-західній частині села. Із заходу це урочище обмежується сирватинецьким лісом, з півдня - садибами сирватинчан, а з півночі - невеликим безіменним потічком, що виступає межею між селами Сирватинці і Завадинці.
В межах урочища місцеві жителі, ще наприкінці позаминулого століття знаходили випалену глиняну обмазку, фрагменти керамічного посуду, інші старовинні речі. Ю.Сіцінський зауважував, що з названим урочищем пов’язана і назва села. Очевидно, саме тут мешкали найдавніші сільські ремісники - серветники (ткачі), які виготовляли скатертини.
Найдавніша писемна згадка про Сирватинці датується 1493р., коли село було занесене до реєстру димів Подільського Воєводства для реєстрації розмірів суми податків. Однак, чисельні археологічні розвідки і розкопки дають підстави стверджувати, що в межах села та його околиць людина поселилася ще в неолітичну добу. На території Сирватинець виявлені й залишки трипільських поселень в урочищах «Селисько», «Грабники», «Захитра», та з інших його частинах. Крім кераміки знайдено фрагмент полірованої сокири досить великих розмірів з кременя-сланцю (лезо,9.2 см,ширини) і сокиру з кременя долотоподібної форми, обробленої тонкими відбоями й наполовину відполіровану (12.4 см довжини,і 3.3 см ширини). Особливо багатим на знахідки енеолітичної доби були північно-західні околиці села Вербична, яке виникло на початку XIX ст. у південно-західній околиці Сирватинець.
Ще у 1898р. Г.Пулавський, як засвідчує Ю.Сіцінський, відкрив там дві стоянки -кам’яного віку, та доби енеоліту. В межах останньої було зібрано багато фрагментів глиняних горщиків двох типів: грубих і сірих з додатками кварцу, та червонуватих - від великих до малих посудин з вушками та з добре виминаної глини. На тих же поселеннях знайдено й чимало кам’яних знарядь праці: шліфовані долота, кам’яні сокири, точильні бруски.
Найбільше за розмірами енеолітичне поселення було відкрите наприкінці ХІХ ст., в урочищі «Захитра», залишки якого примикають до південно-західного кутка садиби Леоніда Щура. Його залишили мешканці так званої трипільської культури, представники найбільш давнього землеробського поселення Поділля.
Поселення досить вигідно розташувалося на місцевості-на пологому схилі, який зі східного боку (приблизно;за 150 м) обмежувала р.Велика Яромирка. На південь і південний захід виявлено залишки ще декількох житлових площадок (тепер на їх місці знаходяться городи жителів села). На південний захід від вказаного поселення через 200-250 м. рельєф місцевості підвищувався і переходив у відносно рівну площадку. З неї відкривався чудовий краєвид на широку долину, що формувалася зі сходу р.Велика Яромирка, а з півдня - р.Вербична.
Завдяки клопіткій праці професора Кам’янець-Подільського педагогічного університету Петрова М.Б., уродженця села Сирватинці, відтворено сторінки минувшини нашої малої батьківщини. У 70-х роках XVI ст. писемні документи зафіксували в Сирватинцях проживання православного священика. Отже, в той час в селі функціонувала церква XVII ст. - це період руйнації Поділля за Османської імперії. Край почав відроджуватися впродовж XVII ст. Отже місцевої Покровської церкви 1739 р.засвідчує, що храм на той час мав 30 прихожан чоловічої і жіночої статі, а в 1748 та 1759 їх вже було 60-64 особи. Ю.Сіцінський стверджував, що в 1738р. при церкві діяло уніатське братство, яке мало свій статут, затверджений Афанасієм Шептицьким.
Місцева церква була осередком духовності для місцевих жителів, але була вона і великим землевласником. В 1739р., в її володіннях числилося землі на 18 днів оранки, а сінокосів на 60 косарів. В сільському лісі знаходився церковний сад і пасіка, від якої власнику села віддавалася десятина. Збереглися свідчення про церковні володіння 1748-1759 рр. У 1770 році власник села Францішек Стадницький видав церкві дарчу грамоту, згідно якої церкві належали земля на 20 днів оранки і сінокоси на 20 косарів. Закріпив за нею і сад в лісі. Священик Покровського храму був звільнений від податків власнику села, йому надавалося право варити пиво, виготовляти мед, безкоштовно молоти зерно на борошно у сільському млині.
Джерело: http://survatincilib.blogspot.com/
