Спочатку село звалося Левада Карабчіївська…
Перші згадки про поселення припадають на ХVІІІ століття. Спочатку село звалося Левада Карабчіївська, бо заснувалося на карабчіївських ґрунтах.
Перші поселенці зводили хати на правому і лівому берегах річки Смотрич, тоді повноводної, з чистою водою, багатою на рибу. Сусідами Великої Левади були села з давнішою історією – Купин і Великий Карабчіїв. Розквіт Великої Левади припадає на кінець першої половини ХІХ століття.
У 1847 році в селі було збудовано цукрово - рафінадний завод «Левада». З навколишніх сіл, з інших місцевостей Поділля до Великої Левади поприїжджали кращі спеціалісти. Їх приймали на завод охоче, давали земельні наділи для будування житла. Отже, завод поповнювався кваліфікованими спеціалістами. Йшов час. Пробігали роки, їх десятки. До складу Великої Левади приєдналися ще два населених пункти – Мала Левада і безіменний хутір.
В селі є кілька урочищ – Цегельня, де в давнину був цегельний завод, Басарабія – місце, де проживали переселенці з Басарабії, Ульянівка – місце де поселилися малоземельні селяни Зелене – вулиця, яка потопає в зелені садів. Катеринівка – нова вулиця села, на якій першою збудувала свою хату Озімчук Катерина.
Історія села тісно пов’язана з гайдамацьким рухом. У середині ХVІІІ ст. Велика Левада стала одним з центрів гайдамацького повстання. Один з останніх боїв гайдамаків із урядовим військом відбувся поблизу Великої Левади, на виході сучасного Купинського шляху. Там, метрів за десять ліворуч від шляху, і зараз видно в бору довгу могилу, в якій, за переказами, поховано більше тридцяти гайдамаків, що загинули в цьому бою. Їх поховали разом зі зброєю, одягом і грішми – як святих борців за народну волю. А далі, коло того ж шляху, за лісом, є ще три могили. Кажуть, що в них поховано триста гайдамаків.
Сільська жителька Оліх Євгена Степанівна згадувала, що коли їй було десять років, ходила вона із своєю бабусею в ліс збирати ягоди. В кінці Купинського шляху вони знайшли місце, де було дуже багато суниць: «Не збирай цих ягід, - сказала бабуся, - вони на крові людській виросли. Біля високого пня було земляне підвищення, і втомлена дівчина схотіла на нього сісти. Не сідай тут, - сказала бабуся, - нехай вони сплять спокійно. Це святі люди…- Хто вони, бабусю? Гайдамаки. Тут їх більше тридцяти. І затягла довгої гайдамацької пісні…»