Грізні віщування Богданового дуба
Грізні віщування Богданового дуба
Богданів дуб – одна з родзинок Купина.
Здавна це було не просто собі дерево (дубів в околиці є доволі). Але цей Дуб (саме так – з великої літери) тут один такий. І не лише тому, що стояв самотній, як перст, на вершку найбільшого з місцевих пагорбів. Такі дерева історики називають «священними дубами волхвів». Подібні є чи не в усіх куточках України. І не конче їм має бути понад тисячу років. Зазвичай такі дерева набагато молодші. Просто після того, як попередній Священний Дуб всихав, на його місці (а то й поруч із мертвим стовбуром) висаджували новий.
З купинським Дубом пов’язана цікава легенда. Мовляв, влітку 1653 року на пагорбі, де стояв Дуб, отаборилося військо Богдана Хмельницького (останнє – 100% правда; саме у цьому місці колись був табір козаків). Для гетьманського шатра вибрали найпримітніше місце – біля Дуба. За легендою, до однієї з його гілок Богдан власноруч припнув свого коня. На ранок виявилося, що все листя на тій гілці обсипалося, а за кілька днів по тому вона взагалі всохла. «Ой, недобрий знак!..», - шепотілися між собою козаки.
Невдовзі, коли військо підійшло до сусіднього містечка Бедрихів Городок, стало зрозумілим, що віщувала всохла гілка Дуба…
Пересічний українець пов’язує фатальний для України союз з москвою (за офіційною радянською версією, «воссоєдінєніє») винятково з лівобережним Переяславом – підписаними там «статтями» та проведеною там радою. Насправді ж у Переяславі лише формально закріпили рішення, ухвалене за кілька місяців до того, під час антигетьманського виступу козаків, що стався біля щойно згаданого Городка...
Спитаєте, до чого тут Дуб, всохла гілка та бунт під Городком? Який тут зв'язок? А зв'язок дуже прямий.
Тут варто нагадати, що влітку 1653 року гетьман робив на Поділлю. А Богдан тоді саме збирав сили, щоби рушити на Галичину. Військо ж воювати не дуже хотіло. Війна, що тягнулася вже п’ятий рік, козакам уже добряче остогидла. До того ж гетьман, цілком у дусі того часу, тримався засади «війна сама себе годує». Але в краю, розореному попередніми походами Хмельницького (а надто його союзників – татар), «годуватися» було нічим. Тож у війську панував голод і жевріло роздратування. Богдан про це знав, але мав надію – щойно військо опиниться на ще не пограбованих теренах, проблема відпаде. Можливо, так би й сталося, аби у городоцький табір не прийшла сумна звістка – у бою на річці Яловиці гетьманів син Тиміш Хмельниченко через недолуге керівництво поклав 4 тисячі відбірного козацького війська (тепер стало зрозуміло, що віщувала гетьманові всохла дубова гілляка). Це стало останньою краплею. Військо збунтувалося.
Дамо слово Михайлу Грушевському:
«…Була рада війська, без полковників, против гетьмана. Коли гетьманич Тимофій поніс утрату – вбито на ріці Яловиці 4 тис. козаків, а до того ще настав у війську голод, стали козаки приходити до отаманів і сотників щоб ішли з ними до гетьмана. І прийшли до нього без усякої пошани, почали кричати: “Бачимо нашу останню погибіль! Тікаєш від смерти, а даєш на все волю синові! Ходив твій син ратувати свого тестя, а нашу браттю до смерти приправив, 5 тисяч стратив своїм пянством і нерозумом, а ти тепер пішов [його] виручати, а нас решту потратити і голодом поморити! Взяв собі хана за брата, а те брацтво його таке, що він весь Крим нами наповнив! Ходім до царя християнського, з жінками і дітьми і всім добром; коли не схоче нас прийняти, краще нам у християн померти, ніж у поган у неволі!” (віділення – «Z»).
“Коли б гетьман сказав проти них мале слово, була б велика біда, але гетьман побачивши їx раду, вийшов з карети і почав їм так говорити:
“Знаєте, браття, скільки я біди прийняв від Ляхів за православну віру і за вас православних, але за ласкою божою не дав вас їм окаянним під ноги, а богатьох обогатив і вільними вчинив. А що ви мині докоряєте, що хан мині брат, так ви самі знаєте, що ми тим брацтвом від лядської шаблі звільнилися! А що вони набрали полону йдучи до нас у поміч, так ми ж весь той полон у них відбили! А що ви говорите, щоб іти нам до цар. величества, - так я вам кажу, та й самі ви знаєте, що я безнастанно посилаю до нього – прошу нас прийняти, тільки досі нема від нього відомости; тільки те чую, що йдуть від нього посли. А до нього не тільки ви хочете, але й я крім нього нікуди не хочу”. І після того говорив козакам: “Далі нам під Бедриховим Городком стояти нема чого, підем під Білу Церкву і будемо чекати Ляхів під Білою Церквою”. І як з тим гетьман козаків відправив, так той голос і затих”» (М.Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ V. Стор. 16).
Зауважмо, що до бунту під Городком гетьман насправді зовсім не збирався йти під руку царя Олексія Михайловича. На тій ж сторінці, де йдеться про виступ козаків читаємо:
«До того Виговський в секреті додав: “Була у гетьмана рада з усіма полковниками, щоб піддатися турецькому султанові, і всі полковники висловилися за те, щоб піддатися – окрім тільки київського полковника Антона Ждановича. А я гетьманові й полковникам сказав: “нехай хто хоче, піддається Туркові, а ми поїдемо служити государеві християнському, і всім козакам вашу раду скажемо, як ви забули Бога, що таке робите. Гетьман за те мене хотів скарати на смерть. А я побачивши, що мені загрожує, повідомив своїх приятелів, щоб вони все військо про се оповістили, а військо довідавшися почало говорити: “Всі помремо за Виговського! окрім нього ніхто не смів нічого сказати Татарам”.»
Тож саме під Городком наприкінці червня 1653 року і було визначено магістральний шлях розвитку України, з якого ми нині виходимо з такою кров’ю.
Козача долина та Смотрич. Через наявність ставка ця місцевість тепер заболочена.
Табір 30-тисячного війська Хмельницького (плюс 12-15 тисяч союзних кримців) стояв у долині Смотрича між теперішніми містом Городком і селом Бедриківці. Нині ця місцевість так і зветься – «Козача долина». Більшу її частину тепер залито чималим ставком.
Більшу частину Козачої Долини, де стояв табір Хмельницького та союзних кримців, нині займає чималий став.
Про згадані історичні події тут ніщо не нагадує. Хіба що специфічні ямки-закопушки, залишені «чорними археологами», яскраво свідчать, що місце тут історичне, і «лицарям металодетектора» тут є чим поживитися. Серед знахідок – здебільшого різний монетний дріб’язок, який насіявся з кишень багатотисячного війська, різні ґудзики та пряжки, чисельні уламки люльок (як козацьких, так і татарських). Трапляються зброя та боєприпаси – передовсім мушкетні та пістольні кулі, наконечники татарських стріл і навіть бойові козацькі сокири.
Козацька (ліворуч) і татарська (праворуч) люльки. На «татарській» видно клеймо майстра, виконане арабськими літерами.
Тепер повернімося до Дуба, який колись зробив таке похмуре віщування. Події довкола нього останніх років теж не позбавлені певної містики…
Попри те, що чи не щороку в Дуб влучали блискавки (воно й не дивина, враховуючи його розташування), прадавнє дерево зеленіло і незле почувалося. Все було добре, аж 2010 року місцеві підлітки обклали його хмизом та підпалили. Навіщо вони це зробили, хлопці пояснити не змогли. Але Дуб нібито пережив і це. Правда, живою залишилася лише одна гілка. Деякий час Дуб нагадував величезну літеру «Г» – недогарок стовбура і єдина велика гілляка. Зрозуміло, що її падіння було лише справою часу та першого-ліпшого пристойного буревію. За дивним збігом, це сталося тоді, коли після 23 років мирного розвитку незалежної України на Донбасі почалися активні бойові дії. Збіг вкрай містичний. Дуб, який колись провістив приєднання до москви, до решти всох у момент, коли Україна з вогнем і кров’ю остаточно розірвала з нею.
Як і личить Священному Дубу, вже навесні біля мертвого дерева з’явиться молоденький дубок. Що і коли навіщує він, ми навряд чи дізнаємося.
Світлини автора Дмитра Полюховича
Краєвиди Козачої Долини
Автор:Дмитро ПОЛЮХОВИЧ
Використано інформацію сайту: https://zbruc.eu
