Городоцька міська територіальна громада

Хмельницька область, Хмельницький район

Історія села Лісоводи, описана Василем Теклюком…

Дата: 10.01.2023 10:24
Кількість переглядів: 490

Фото без опису

Перші  письмові  згадки про село Лісоводи зустрічаються в архівах  Кам’янець-Подільського  історичного музею  за  XVI   століття  (1559 рік)

ІЗ  ДАВНИНИ

В ті далекі часи природа  була ще незайманою і на терені сучасних Лісовод низкою простягались голубі плеса озер, зарослих верболозами, очеретом, татарським зіллям, осокою. З тих озер витікали численні струмки і неслись,  як і досі, у білий світ, впадаючи у річку Смотрич,  інші – у  Жванчик.  Отже, був привід назвати  ту  воду  лісовою. Тому  і назва села в архівних документах так і значиться liha Woda.  Сьогодні село оточене п’ятьма дібровами і цей ландшафт відзеркалюється у п’ятьох ставках. Але то вже німі свідки нашої новітньої історії.  За два кілометри від Лісоводів є так звана  Гряда, або Троянів вал, насипаний за півтора тисячі літ до заснування нашого села та то вже інша історія, однак спробуємо і  туди заглянути.

Багато хто з істориків доходить такої думки, що тут проходила  границя Римської імперії: у 105 році військо Трояна завоювало Дакію і, розширюючи далі володіння імператора, на чолі з центуріоном Топілієм, сягнуло  нашої місцевості і тут заходилось будувати укріплення у вигляді ось такого валу, що бере свій початок від села Гермаківки, що на Тернопільщині, проходить поблизу Сатанова, Лісоводів, Яромирки, Великого Карабчіїва і далі простягається уздовж річки Смотрич аж до Дністра.  Та з часом Римська імперія розпадається.  Побутують тут різні племена наших далеких предків, бо краса і велич навколишнього світу завжди мали безпосередній і вирішальний вплив на людей і їх діяльність.

Чудові природні умови нашого краю,  багатий тваринний і рослинний  світ всіляко сприяли заселенню цієї місцини. Про її родючість зокрема стверджують мандрівники – іноземці, свідчення яких зібрав учений-краєзнавець, що походить з Кам’нця-Подільського, Володимир Січинський у своїй книзі «Чужинці про Україну». Звісно, подібне екзотичне багатство Поділля завжди захоплювало всіх, хто мав нагоду тут побувати, тож не могло воно не привернути уваги і реєстрового запорізького козацтва, хліборобів за своїми коренями, загони яких у ХVII столітті прикривали від татар східні ворота нашої держави, на кордонах  Поділля і Волині в напрямках  Кам’янця, Дунаєвець (В.Січинський «Чужинці про Україну»).

За легендою засновниками  нашого села були українські  козаки. Підтверджують це й інші свідчення: в  республіканських архівах віднайдено «Реєстр запорізьких козаків низових  і  річкових, які ходили на військову службу з   його  милістю королем  Стефаном Баторієм до Москви, що складено під час видачі сукна і грошей». В цих  списках  числяться: Мартин із Сатанова, Іван із Городка,  Мисько-Городчанин. Прізвище Мисько поширене в Лісоводах до цього  часу.    На  користь легенди про  заснування  Лісоводів українськими  козаками є  наявність в нашому селі багатьох  таких  прізвищ, як  КОЗАК,  ДЖУРА (слуга  отамана) і інші.  До сьогодні  сільські  вулиці  окрім  теперішньої  назви  мають  ще і номер  сотні: перша сотня, друга сотня, третя  сотня, четверта, п’ята, шоста…

Звичайно, все це ймовірно, та все ж таки це  тільки легенда. На превеликий жаль, ніхто нам конкретно  не  відповість, хто  ж  були  перші поселенці, бо  подібні  історичні  довідки , мабуть,  ніколи в природі  не  існували.  Але кожен має право на своє бачення того далекого минулого, що закрито товщиною століть.  В даному випадку ми вам пропонуємо свій варіант:

Тут, кажуть, поселенцем

Найпершим  був  Мирон.

Осів  він  над  озерцем

З усім  своїм добром.

Усе добро Мирона-

Сокира та пила.

Його  це оборона

Від злигоднів була.

А голову  мав  сиву

І мудру як на те.

Ще  незвичайну  силу

І серце  золоте.

Мирон прийнявсь  за справу.

Кругом краса.  Теплінь.

Він збудував  на  славу

На пагорбку курінь

І линув до  Мирона

Увесь простий  народ,

Ніби  горнувсь   до  лона

Його  цілющих  вод.

Пустили  вітряка-

Розширювався   хутір

Мирона  Козака.

Він з берегів  Дніпрових-

То й звали  козаком

Хто  сильним був, здоровим-

Того  -  Здоровиком.

А хто  ходив у джурах,

Таке й  ім’я дали.

Якщо носив зажуру - 

Бідою  нарекли.

В усіх  козацьке  серце,

Що сповнене  добром…

А першим  поселенцем

Тут  був  Козак  Мирон.

 

За переказами лісоводські хуторяни утверджували тут такий спосіб життя, щоб дух козацької вольності витав над їхнім поселенням.  Незатишно відчували себе напасники усіх мастей у цьому благодатному і мальовничому куточку. Лісоводці завжди вміли постояти за себе. Тож не дивно, що тут традиційно чинили опір супротив окатоличенню населення. Відомо, що католицизм успішно насаджувався в усіх навколишніх містах і селах , та в Лісоводах ні однієї сім’ї не вдалось окатоличити. Мали тут місце і конфлікти соціального характеру. Може  тому тут  часто перепродувався з рук в руки панський маєток у Лісоводах.

Починаючи з 17 ст. Лісоводи були  закріпаченими і належали різним шляхетським родинам: Вільковським, Стадницьким, Раціборовським,

Родина Журовських володіла тридцятьма сьома маєтками, трьома  цукровими заводами, кінним заводом, численними стадами великої рогатої худоби в  Подільській та Києвській  губерніях.

З огляду на екзотичну мальовничність наших краєвидів Журовські обрали Лісоводи місцем постійного  проживання.

Лісові води… Велика сила їхньої принадності. Тож звабила вона і пана   ЖУРОВСЬКОГО.  Припало  йому до душі оте зачароване село – і він осів тут надовго з усією родиною. Відтак, вклавши відповідний капітал, розпочав велику роботу по впровадженню в сільськогосподарське виробництво європейської агротехніки.   І не пройшло так багато часу, як лісоводці від здивування заохали і заахали: багатство з красою перемішалось довкіл у маєтностях  Журовського.  

Фото без опису

Фото без опису

Білий з колонами палац, що виднівся з усіх боків на пагорбі, потопав у зеленому шумовинні   саду.  В його підніжжя плескались прозорі хвилі ставка, обрамленого золотими вербами. Алеї і клумби ніби упереджували зовнішню вишуканість панського палацу і його внутрішні розкоші.

Фото без опису

А там далі, за маєтком:  впорядковані, доглянуті поля, на яких з весни до осені застосовувалося найновіших зразків знаряддя: сівники, жатки, снопов’язалки, молотарки. Та найдивовижнішою машиною був легковий автомобіль, виписаний з Німеччини разом з водієм-німцем.

Фото без опису

Оригінальний був поміщик. Володіючи казковим багатством, він водночас залишався простою, скромною людиною, охоче спілкувався з простим народом, ввічливо ставився до кожного і при звертанні завжди вживав слово « серце».  Журовський підтримував підприємливих людей: лісоводці успішно вели свої підприємницькі справи в Кам’янці–Подільському  і в інших місцях. Чуйний був до  челяді, скарбляків, спеціалістів, як ми тепер їх називаємо.  Справно виплачував ворнарію (доплата натурою).    Але не допускав порушення дистанції між ним і тими, хто його оточував, не потурав підлабузникам, наклепникам, крутіям. Понад усе цінував свою шляхетність, родинну честь і ніколи не переобтяжував себе багатством і славою.

На фоні його маєтностей селянські господарства виглядали вже надто примітивними, навіть жалюгідними.  Контраст був, відомо, разючий, - і на цьому  грунті не могли не зріти у селян почуття заздрощів і неприязні.  Вогники неприязні роками зблискували у лісоводських селян, поки не спалахнули полумям у 1905 році.

Непроста передісторія цих подій і пов’язана вона  чи не з самим початком закріпачення селян в Речі Посполитій і формування у них то психології власника, то психології раба, поскільки становище  їхнє змінювалося таки дуже часто.  Так , наприклад, в кінці ХVII ст., як турки після 27-літнього поневолення Поділля залишили його під тиском Росії (Карловицький трактат 1699р.), почалось повернення великої  частини українського населення з Руського (Галицького) і Волинського воєводств, де воно шукало порятунку від поневолювачів.

Принагідно скажемо, що осідало тут чимало людей – корінних, волинян і галичан. Звідси і прізвища в наших краях: Дуліба (назва племені  на Волині), Коломієць (від назви міста), і зокрема в Лісоводах: Бойко (плем’я у Карпатах);  Труш (велике решето у гуцулів), Ковш (від слова Ковач – Ковч, що означає Коваль).

Отже, польська шляхта, повернувшись в спустошені маєтки, змушена була надавати селянам пільги, що в свою чергу позитивно впливало на відродження економки краю, та варто було з’явитись першим ознакам того відродження, як влада і магнати знову накладали ті повинності.

Доля селянина, незахищена, виставлена на всі вітри, була більш ніж драматична. Як тут не зневіритись у собі, у своїх силах їй, людині від землі?     Якщо до цього ще додати ту обставину, що українське населення ще й зазнавало національно-релігійних утисків, то  стане та постійна боротьба за виживання зрозумілою.  Стосовно кріпосництва, то його ще міцніше закріпили, і воно набрало ще більш вишуканих форм.  

Непривабливий вигляд мали Лісоводи на той час. Вузькі, зарослі бур’яном вулиці, навесні і восени ставали непролазними від багнюки: глинобитні хатини з невеличкими вікнами, з прогнилою соломо’яною стріхою, були безладно розкидані обабіч них.  Майже в кожній хаті мешкало 5-6 людей, нерідко в одній оселі тулилося по дві сім’ї.

Тож яка та панщина була в Лісоводах?  В кінці ХIХ на почату  ХХ  ст.  Лісоводи були чималим селом, в якому нараховувалось півтра тисячі населення і 2842 десятини орної землі. Поміщикові належало 1477 десятин і селянам 1365 (на 330 дворів). Двори ділились на тяглі і піші.  Частина дворів була безземельна.  Вони в основному належали до дворових.

Тяглі і піші мали певну повинність: вони відробляли на рік 133 дні панщини, 12 днів згінних, потім була ще повинність сторожова і підвідна. Всі повинні були здавати птицю, яйця, а хто мав пасіку – бджолинну десятину.  Жіноча праця в маєтку протягом довгого періоду була нерегламентованою.

Лісоводці чекали  волі до 1916 року. Ждали її, не дивлячись ні на які повинності, що ними мучили тяглих і піших. Адже простіше було жити в дворових на повному утрисанні поміщика, ніж обробляти шматок начебто власної землі, виконувати відробіткову ренту, сплачувати чинш, ледве перебиватись з сім’ єю з року в рік – і все це для того, щоб тільки залишитися  власником, що мати  хоч дрібку якоїсь надії на ту  власність або подавати вигляд, що ти її маєш. Тож лісоводці тримались за ту приватну власність і весь час були загострені на якесь протистояння.

Після ліквідації  кріпосництва начебто легше дихнулось. Наступили ринкові відносини. Все складніше стає господарювати і  панам і селянам. Проте виробництво неухильно зростає, хоча для цього знову ж таки потрібно прикладати більше фізичних і розумових зусилль вдаватись до безконечних пошуків, наражатись на постійний ризик і ін.        

Стосунки між людьми теж ускладнюються. Тим часом пройде майже не піввіку.  З’явиться нове покоління людей, яке поставить  собі за мету вчинити соціальний вибух – і цим змінити багато чого в житті.

У Лісоводах революція 1905 року в перші дні відбулась у вигляді страйку. Уже 6 квітня страйковий комітет, до якого увійшли порядні жителі села такі, як Г.П.Ковш, М.І.Ковш,  П.А.Готнчар, І.С.Драпак, І.П.Пасічник висунув вимоги , щоб збільшити плату найманим робітникам, повернути громаді урочища Липину, Березину і Клин, відновити прогін для громадської худоби.   Поміщик Журовський  вимоги ці відхилив – і в подальші  дні страйк переріс в заворушення.

В архівних документах про селянські виступи в Подільській губернії, зокрема говориться, що натовп селян с.Лісоводи з’явився до пана Журовського і зажадав виконання своїх вимог і, не добившись цього, попрямував до лісу, проданого купцям Кацу і Вайсбергу на з руб.  Там він  розгромив лісову контору і розігнав полісовщиків, те саме заворушники вчинили і в Левадії (ферма Журовського в с.Левада) . Після цього заворушники повернулись  в село Лісоводи і наступного дня  вони плугом відрізали поміщицьку землю і засипали канави, влаштувавши погони для громадської худоби.

Плуга тягли не стільки кіньми, як «усім миром, громадою» на знак народного волевиявлення, а попереду своєю богатирською статурою виступав Іван Драпак,  вказуючи напрямок для плуга. Над полем плив людський гамір, веселий і водночас тривожний.  Загальний нагляд за порядком здійснював керівник страйкового комітету  Ковш Іван з синами, Максимом та Петром.  Іван Ковш, загалом фігура колоритна в сільській громаді, він своїми коренями сягав десь до перших поселенців, коли ще прізвище його писалось як Ковач (коваль). Оточений односельцями, він готовий за свою селянську правду постояти на смерть.

Нуртувала приватницька кров. Власність – понад усе.  Це дуже нагадувало розбурхану козацьку сірому часів  давно минулих, що згодом  давало підставу пану Журовському, всупереч добродушній натурі, назвати лісоводців гайдамаками, а Драпака Івана – Тарасом Бульбою.  Це вже відбудеться така мова тоді, коли на вимогу місцевого урядника Вакулишева в Лісоводи прибуде сам губернатор з двома сотнями козаків Оренбурзького козачого полку.

Губернатор наніс візит пану Журовському, а козаки, здавалось розташувались гарнізоном  надовго. Проте того ж дня зібрався сход. При появі губернатора, пана Журовського і отця Ящинського сільська громада впала на коліна.  Отець Яшинський перехрестив сільську громаду і став творити молитву.  Журовський підійшов до літньої людини, що прихилила коліна в передньому ряду, і підняв її. Це був Михайло Степанович Труш, шанований Журовським і всією громадою, порядний, як на ті часи, освідчений, слугував громаді як касир і писар, а за відсутністю професійного вчителя   брав на себе його обов’язки і успішно  навчав дітей.

Губернатор підняв з колін всю громаду, привітався і тоді дорікнув усім за протиправні дії.  Повідомив, що йтиме слідство і на тому всіх відпустив. Заворушення захлинулось. Всіх комітетчиків і активних бунтівників ув’язнено строком до 8-ми місяців. Покарання відбували в Кам’янець-Подільській тюрмі. Минав час. Пристрасті влягались. А на душі  єдине: чи все гаразд вчинили?

Старий Журовський якось неждано покинув цей суєтний світ і переселився до усипальниці (1908р.).  Маєтком тепер правив син-спадкоємець Альфред  Журовський.

Молодий пан не відзначався уже, як його покійний батько, ні м’якістю  характеру, ні доброчинністю, особливо не перевантажував себе різними  там сентиментальними емоціями і ін.  Не зворушувала його і мальовничість лісоводських краєвидів, бо він ще при батькові обрав своєю резиденцією інший маєток. В Лісоводи його повернення    вимушене:  смерть батька.  Правда, тут у нього був ще таємний роман з покоївкою Ксенею Джурою, сільською красунею,  до якої він, було, спалахнув ніжною пристрастю, але все це закінчилось дуже прозаїчно:  її він спровадив   на далеку ферму «Левадію» (Леваду) і облаштував матеріально.  Там вона народила від нього дочку і залишилась з нею на певний час на тій фермі. Сам же Альфред віддав перевагу шлюбові з розрахунку: його дружиною  стала овдовіла шляхтинка з приданим, що вражало будь-яку фантазію.

А що ж наші  лісоводці-бунтівники?  Селянин у Лісоводах знову залишився зі своїми клопотами наодинці. 

Хоча на обрії   замаячила ще одна земельна реформа – столипінська, та все це – марна річ:  поки в Лісоводах розібрались, що й до чого, вона, як міраж, що зникає в пустелі при наближенні до нього,  повабила селянина й тільки  того.

А невдовзі розпочнеться перша світова війна – і всі сподівання лісоводського селянина будуть перекреслені. В Лісоводах, як і всюди, почалась мобілізація.  Громадянин Коновалов Оксентій розповідає, що в його родині довго споминали, як його батька проводжали до війська. Його, дворічного, батько Філімон ніс на руках і на очах всієї громади вигукував патріотичні заклики, що, мовляв, коли загине, то синові завоює право на життя.

Збаламучений світ довго стікав кров’ю. Це була світова  м’ясорубка, і   люди повсюдно ламали голови над тим, як вийти з такого становища.

Настав 1917 рік.  Звістка про зречення царя прийшла сюди вчасно і заронила в людські душі велику смуту. Все це якось не сприймалось. Селянин відчув нутром своїм, що діється щось недобре на білому світі.  Надірвалось щось в одвічно здоровому організмі сільської громади. Хоча на традиційний сход збирались, але в ньому вже ознак здорового життя не виявилось. Сільський староста Олексій  Остапович  Горбатий  вкотре уже намагається, щоб  його переобрали, посилаючись нп перевтому і слабке здоров’я,  але його доводів ніхто не хотів слухати.  Впливові господарі прекрасно розуміли, що в такий нестабільний час саме такому злидареві, яким був Олексій Остапович, і бути старостою.

А поки що солдати сибірських полків, знаходячись на відпочинку, невеликими зграйками бродять вулицями Лісоводів. Інші без кінця мітингують, а ще інші женихаються до лісоводських красунь. Згодом з тих залицяльників утвориться ціле угрупування так званих приймаків, а в майбутньому повноцінних і навіть досить активних громадян села:  Петро Сусік (естонець),  Олександр П’ятницький (росіянин),  Марк Іван  і Іван Сабальсон теж естонці), Костянтин Зелінкевич (білорус),  Дем’ян Пильнюк (українець), Іван Черкунов (росіянин). Були солдати-мародери. Без них, як відомо , ніде не обходиться. Одна з мародерських груп кинулась до усипальниці Журовських за дорогоцінностями.  Коли ж таких не знайшлося, вони виволокли з усипальниці  прах старого пана і з насолодою глумилися над ним. Так народжувалося нове суспільство, котре в пошуках  одних цінностей втрачало інші, найвартісніші:  людяність,  порядність та інше.

В скорому часі сибірські полки, а вірніш, жалюгідні залишки від тих полків, вирушили начебто в глибину Росії, але від того не стало спокійніше,  навпаки, в Україні спалахнула громадянська війна. Тоді ж вперше заговорили про Центральну Раду, про яку в Лісоводах знали катастрофічно мало.  Ідею незалежності гаряче підтримала тільки невеличка група односельців, серед яких Терен Цибульський, Охрім Літньовський, Олександр Чайковський та інші. Звичайно не вони погоду робили.Переважну більшість населення хвилювали не гасла:  «Держава над партіями»,   «Нація над класами», а питання, коли землю будуть ділити і чи повернеться до села молодий Журовський.

На жаль, відповіді на ці запитання не було. Мало що розуміли в цьому і ті українці, що захищали молоду державу на фронті. Десь на державотворчих гонах України розгортались історичні події:

  • українська  революція в Києві і створення  Центральної Ради;
  • агресія більшовицької Росії і загибель молодих захисників України під Крутами;
  • повстання більшовиків-арсенальців і падіння  «Арсеналу»;
  • вступ більшовицьких військ до Києва;
  • мирні переговори в Бресті, визнання більшовицькою Росією УНР і вивід більшовиків з території України;
  • вступ німецької ариії в Україну на запрошення Центральної Ради і в подальшому конфлікт між Центральною  Радою і німецьким командуванням;
  • гетьманщина (Павло Скоропатський );
  • евакуація німецької армії ( і австро-угорської);
  • директорія і злука УНР з ЗУНР;
  • новий наступ російської армії і його наслідки.

Погодьтесь, що лісоводському жителю все це збагнути  було дуже непросто. Хто донести повинен був до свідомості селянина його нелегку правду? Чи ж не та сама Центральна Рада?  На превеликий жаль, цього не зробили. Далі сталось те, що  сталось. Справа відродження української державності загинула, що боляче обізвалось в серцях свідомих українців-лісоводців.

Радянська влада  остаточно була встановлена в кінці листопада 1920 року. Відновлений революційний комітет у селі очолював Олександр Петро П’кий, колишній солдат 350 сибірського полку, уроженець Воронежської  губернії, приймак,  активний борець за перебудову.  Статний, сповнений віри в свою щасливу зірку, він уособлював молоду силу народу, спрямовану саме на творення  нового суспільного ладу.  Його сіра содатська шинель, що маячіла в різних куточках Лісоводів, були невд’ємним атрибутом того перехідного періоду, що його здійснював очолюваний ним комітет. Тоді ж уперше до червоної армії вступили молоді лісоводці: Козак Т.І., Бойко М.В., Мороз Т.Г., Мороз І.М., Магола , О.В., Магола С.І., Козяр О.М., Божик О.Ф., Циу Х.Ф., Жулько Т.І., Кузьбіда  Т.Д., Салістий Т., Рудь Л.Х., Лиховітер В.І., Якимчук Д.Я., Мадера С.М., Горбатий Л.В., Божик А.Ф.   Червона армія, окрім усього іншого, була своєрідною кузнею, де перековували свідомість молодих людей. Навертали їх до нової влади.

Лісоводські селяни, сподіваючись на краще життя, приступили до співпраці з радянською владою: їм до серця була земельна політика більшовиків.  Колишній староста села Олексій Остапович Горбатий ще довго буде знаходитись в приголомшеному стані від шаленого бігу часу, перепаду подій, що йому довелося пережити в останні роки.  Він розгублено спостерігав за молодими комітетчиками, що рішуче, впевнено брали до рук владу у Лісоводах. Дійсно, шляхи господні незвідані. Тож уже на початку 1921 року в селі зібрався сход, на якому жителі його обирали першу сільську раду, котрій і  передав свої повноваження революційний комітет. Саме на той час повернувся з армії (поранення) Т.І..Козак, якого обрали головою Лісоводської сільської ради.  Олександр П’ятницький перейшов на службу до органів міліції.

Проте встановлювати радянську владу в Лісоводах було, звичайно, непросто. Окрім економічних негараздів, в навколишніх лісах бродила банда Доброгорського, уродженця села Лісогірки. Уздовж кордону по річці Збруч, діяли контрабандисти.   Та все ж селянство свої надії пов’язувало з новою економічною політикою, що давала поштовх розвиткові продуктивних сил суспільства: розбудовувалась промисловість, стались зрушення в сільському господарстві, оживилася торгівля.

Одночасно наступив період відродження української культури: почалась так звана українізація в усіх сферах суспільства, зокрема в Лісоводах у приміщенні колишнього монополю відкрили сельбуд (селянський будинок), на підмостках якого ставились  такі п’єси, як «Талісман», «Родина щіткарів» Ірчана, «Безталанна»  І.Тобілевича і інші   (Завідуючий клубом Радзівіл Р.В.). Працювали різні аматорські гуртки. Благотворний вплив на сільську громадськість мав новостворений радгосп імені Чичеріна.

Помалу життя входило в нормальне русло. Близько 400 селянських дворів одержали 710 десятин землі. Всі орні землі були освоєнні повністю. За  3-4 роки поголів’я робочої та репродуктивної худоби досягло рівня 1913 року. Запрацювали громадські товариства. В селі створюється  кілька десятків супряжних груп. Вперше заснувалось споживче товариство. На полицях сільських крамниць – господарські товари, тканина, взуття. Особливо впадали в очі коробки з цигарковими гільзами, на яких було зображено курця з посмішкою на кутні зуби», в рябій кепі, з написом:  «Купиш - куриш».

В селі існували різні форми власності. Того ж таки 1928 року заснувався ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі). «Нове життя» - таку дали йому назву. Він об’єднав дванадцять господарств і мав сорок десятин землі, дві пари коней, два вози, два плуги і чотири борони. В подальшому держава допомагала йому кредитами,  і ТСОЗ придбав 15-сильний двигун, молотарку, три жатки і соломорізку. Очолював товариство  комуніст Горбатий Лука Васильович.

Водночас проходить процес установлення владних структур у селі: значно піднявся авторитет і розширились повноваження сільської ради. Першими її головами , окрім згадуваного Т. Козака були Т. Ковш, Л. Горбатий, С. Гуменний, А. Божик. Все більш зростала вагомість комнезаму( комітету незаможників), який в різні роки очолювали Пилип Здоровик, Андрій Божик, Іван Стадник. В 1926 році в Лісоводах утворився партійний осередок, до його складу входили Лука Горбатий, Андрій Божик, Давид Мельник, А. Захарчишин. А також комсомольський осередок , котрий був більш чисельним, посідав важливе місце в громадському житті. В цей період розпочався наступ « войовничого атеїзму» на лісоводську церкву.  Відзначимо , що починаючи з 1913 року,  її настоятелями були Свінтіцький, Волос і Миронюк.

Так поступово розшарувалась колись начебто єдина сільська громада, а заодно почала вмирати і віра людей в економічне і культурне відродження України.

Здійснюючи «соціалістичні перетворення» провідники нової партійної політики нещадно ламали всілякий опір «розбарахолювали куркульський елемент». Отож «класова битва»  у Лісоводах розпочалась з того, що першими « загриміли»  в північні широти Григурко Нестерук і  Федір Романюк. Інші «куркульники» зразу прикусили язика і частина з них «добровільно» почала здавати (усуспільнювати) рухоме і не рухоме майно. Попливли до колгоспного двору, а крім тяглової сили і реманенту , добротні клуні, кам’яні огорожі, вулики з бджолами, наприклад пасіки таких знаменитих бджолярів, як Ковша Герасима (50 бжолосімей), Василя Труша (50 бджолосімей), Луки Павлинця (100вуликів). Таким чином, дехто, демонструючи високе усвідомлення  ідеї колективізації зумів відвести від себе караючий «меч пролетарської диктатури».

Внаслідок «проведеної масово-політичної роботи» в січні-лютому 1930 року до колгоспу «Нове життя» (він об’єднався з ТСОЗом і прибрав його назву) вступило понад 500 селянських господарств. Добровільно-примусова колективізація викликала опір з боку лісоводів і уже в березні в колгоспі налічувалось лише трохи більше сотні селянських дворів. Селянам було напрочуд дивно, що ще вчора вони захоплювались перерозподілом землі, гуртувались навколо землевпорядника з Проскурова Захарчишина і голови земельної комісії Василя Пробитого, землею марили, створювали за ленінським кооперативним планом різні товариства (кредитне, машинне, бурякове), а сьогодні все це зламали в ім’уцільної колективізації і ліквідації куркуля як класового ворога. Все це було незрозуміло – і всі виходили із колгоспу. Треба було новою хвилею виступати за соціалістичні перетворення.

Репресивні заходи в поєднанні з масово-політичною роботою дали свої наслідки: у червні  місяці багато селян повернулось до колгоспу. А ще через рік було усуспільнено 60% селянських дворів. Частина селян працювали в радгоспі – і це був своєрідний порятунок.

Для організаційного укріплення радгоспу «Нове життя» партія посилає в Лісоводи харківських робітників, так званих двадцятип’ятитисячників.  Спершу тов.Нотченка, а відтак тов.Петренка. Проте обидва вони виявили повне невігластво в економіці і в організаційній роботі і змушені були залишити Лісоводи.  Потім на голову обрали ще Терешка. Знову невдала кандидатура. Все важче колгоспові «Нове життя» зводити кінці з кінцями. Зловтішна частівка розспівувалася в селі:

Тато  в ТСОЗі, мама в ТСОЗі –

Діти плачуть на дорозі.

Віддав коні і віжки,

А сам пішов навпрошки.

Ні корови, ні свині - 

Тільки Сталін на стіні.

Потім був 1932 рік. Терешко, як вже було сказано, невпізнаним зійшов на посаду голови колгоспу і невпізнаним залишив її. Треба було рятувати становище. І тоді обирають на голову Андрія Божика. Той пройшов відповідну школу «пролетарського гарту»: армія, керівництво комнезамівським рухом. Саме був пік соціалістичного перетворення села. І Андрій Божик з Миколою Горбатим (голова сільради) мають можливість вповні розкрити свої організаторські здібності. «Викачка» хліба була тоді  найістотнішою прикметою часу.

Насамперед того року вивезли увесь хліб з колгоспу, позбавивши колгоспників можливості одержати на трудодні хоча би якийсь приблизно початковий мінімум.   Одноосібники взагалі залишились один на один х голодною смертю. Фуражів в  колгоспі – ніяких. І от в такій обстановці  вистачає  «на верхах» мудрості висувати в найкатегоричнішій  «зустрічні плани» заготівлі хліба.  Створювались «ударні бригади» опричників, які з спеціальними щупами нишпорили нишпорили всюди по дворах, розшукуючи «прихований» хліб. А коли такого не знаходили, забирали останню дрібку обіддя, що ще давала надію на якийсь порятунок.  З особливою заповзятістю і люттю розбивали жорна, щоб примусити селянина  останню жменьку зерна везти до державного млина і там за його переробку віддавати майже половину у вигляді мірчука. Селяни були у відчаї. Прийшла зима – і вижити людині від землі було ой як непросто. Та частина молодих людей не покидала захоплюватися романтикою соціалізму. Хто щиро вірив в «світле майбуття», а хто в пошуках легкого життя добровільно включався в «лави борців».

Того року реорганізували школу колгоспної молоді (ШКМ) в середню загальноосвітню школу (директор Б.Й. Ляментовський). Життя брало своє. Сотні молодих людей  штурмували «висоти науки» в надії перебудувати світ, якось не підозрюючи, які випробування чекають на них в скорому часі, не помічаючи, що з-за новорічних кучугурі снігу на них вишкірився голодомор 1933-го року…

Особливо страхітливою була тогорічна весна.  З великою бідою обсіялись. А обробляти посіви було нікому. Люди на роботі падали від виснаження. Правда, колгосп організовував громадське харчування для тих, хто виходив на роботу. В продукти йшло все: висівки, лобода, особливо використовувалась соя, якої насіяли повсюдно на фураж худобі. Все це рятувало мало. Опухлі люди ходили німотними вулицями в надії натрапити на щось їстивне. Часто під тином, де-небудь вмирали. Розповідають, що знайшли тоді в чужому садку мертвим Гуту Кузьму з пляшечкою молока в руках: він, бідняжка, вже не міг скористатися роздобутою їжею. А лісника Чайковського  довго клювали мертвим ворони в соняшниковій плантації. Тоді ж доконав голод братів Трохима і Олімпа Чиліїв, а також сусіда їхнього  Омель’яна Ковша. 

В таких обставинах, звичайно, почуття милосердя у людей притуплювалося, - і смерть сприймалась відповідно.  Загальнонародне горе.  А люди гинули: Федір Магола, Гнат Божик, Іван Здоровик, Кузьма Ковш,  Параска Ковш, Захарко Горбатий, Якилина Павлинець, Данько Хабалевський, Йосип Земляк, Олексій Жищинський – неможливо цей список продовжити не тільки за браком місця, але й за браком пам’яті.   Відновити імена жертв голодомору стає все важче. Проте, за свідченням старожилів,  зокрема Петра Леонтійовича Шкляра (1908 року народження), в Лісоводах від голоду померло, по меншій мірі, 40 чоловік. Кістлява рука голоду торкнулась усіх жителів без винятку. Проте більшість людей, на щастя, вижила – і вижила за рахунок власних корівок, яких не порізали і молоком яких потім рятувались усі, головним чином старі і діти.  До речі, про досить оригінальний випадок розповів тракторист – ветеран  праці Григорій Кушнір. Він, 13-річний хлопчик, врятував не тільки себе, але й сім’ю свою  рибою. Юний рибалка цілими днями простоював в очереті з вудочкою, зате  ввечері він приносив торбину рибки, яка була досить суттєвим додатком до «прожиткового пайка» сім’ї. Коли ж після жнив колгоспникам дещо припадало на трудодні, то це була вельми велика радість: значить вижили!  Значить люди тепер з хлібом!  Щастя впізнається  у порівнянні (в даному разі з 1933-роком).  Це  була ілюзія щастя, що не покидала людей упродовж 1934 року.  Тоді в Лісоводах було створено  на базі місцевого радгоспу ще один колгосп « ім. 17-річчя Жовтня». 

Та вже в наступному 1935 році наче якесь чорне крило диявола знову кинуло зловіщу тінь на село: півтора десятка родин переселили на Харківщину у вимерлі села (там був голодомор далеко жахливіший). Класова боротьба загострювалася. В Лісоводах усіх переселенців зібрали в одну валку підвід, щоб відправити на залізнодорожну  станцію. Згорьовані люди сиділи, похнюплені на підводах. Тут були і діти  і пристарілі.  А перед ними на осідланих огирах гарцювали голова колгоспу Андрій Божик і парторг Б.Ляментовський  (директор середньої школи).

Не будемо зображати драматичної сцени розлуки з рідним селом, бо це, мабуть, нікому не під силу. Скажемо тільки, що лісоводці поселились там, на Харківщині, в селах Варварівка, Різнек і на хуторі Хрип Вовчанського району. Але на цьому їхня страдницька дорога не закінчилась. Тільки стали там обживатись, як уже  в 37-му хвиля сталінських репресій накотилась на голови лісоводських переселенців. «Чорний ворон» підібрав там Федора Драпака, Федора Кухара, Федора Патріяна, Кирила Пастуха і Григорія Бахмата. 

Але повернемось до Лісоводів. Ні, життя тут брало своє. В тому ж 1935 році середня школа зробить серед сільських Поділля  та й України свій перший випуск 10-го класу.  Дев’ятнадцять випускників будуть нагороджені Міністерством Освіти України іменними годинниками. Не менш значним і вагомим був другий випуск, про що говорить віньєтка випускного  класу: на ній поряд з учнями і вчителями розміщенні портрети першого секретаря райкому партії, секретаря райкому комсомолу, завідуючого і інспектора районо.  Такої честі не кожна школа була удостоєна.  Потяглися молоді  люди до світла, до науки. Ні, не зубожіла, видно, лісоводська земля.

 Усе навкруги наче промовляло: «Дайте їй, землі, тільки правду – і вона рясно заколоситься добрими ділами». Усім тоді хотілось саме в це вірити. Життя усім бачилось саме таким, яким їм  хотілось  бачити, а не таким, яким воно було насправді. Тож коли в 1937 році почались в Лісоводах, як і повсюди, арешти нівчому не повинних людей, далеких від політики, іноді, навіть неписьменних, то все це сприймалось на патріотичній хвилі, як справедлива розплата з «ворогами народу». Брали ночами. Правда, спершу взяли тих .хто захоплювався в свій час відродженням української культури: Терена Цибульського, Охріма Літньовського, Карпа Ковша, Олександра Яблонського.  Потім вчинили подібну акцію над євангельськими християн-баптистами, зокрема були заарештовані і засуджені Олександр Зелінський, Андрій Федорівський, Яків Жищинський, Григорій Новосад, Кирило Федорівський. А ще в той скорботний список жертв сталінських репресій необхідно включити Андрія Драпака, Максима Драпака, Максима Барана, Федора Гуту, Дмитра Джуру, Філімона Стеця, братів Івана та Григорія Трушів.  Не буде їм ніколи вороття до рідного дому. Тими х тернистими стопами гулагів пішли наші односельці Семен Шумило, Афанасій Ковш, Василь Шеремета, Микола Федорівський, Степан Дідула, Давид Пасічник. Пішли, як кажуть у небуття… Та всім бідам наперекір, уже в повоєнні роки, з тих приречених і вже призабутих в’язнів двоє християн-баптистів Кирило Федорівський і Григорій Новосад, після десятирічної відсидки, таки повернулись до Лісоводів. 

Подальша доля Лісоводів – це випробування війною 1941-1945р.р. Майже три нескінченних роки окупації зависли над селом зловісною тінню (з 8 липня 1941 по 24 березня 1944 року). То було наче  дурний сон. Люди не жили, а ниділи. Десь наче дрімали їхні сили і почуття. Та взимку 1943 року сталася подія, що розбудила лісоводів і заставила задуматись. Того зимового вечора, коли перші сутінки обійняли Лісоводську залізничну станцію, вона раптом спалахнула незвичайно яскравим світлом:  там за два кілометри від села, щось горіло… Стривожене село довго не могло заснути, б’ючись над  розгадкою тієї пожежі.   Тільки на  другий день усі дізнались, що  згорів склад з цукром, налаштований для вивозу до  Німеччини.  Розповідали, що вчинили все це партизани.  Та й ще двох німців Курта та Ганса розстріляли на тому пожарищі.  

Партизани... Після того, як в 1942 році німцям вдалось розправитись з городоцько-сатанівським підпіллям (Верещинського, Амбруха, Хомика повісили і понад два десятки розстріляли), а відтак провести  каральні  акції над громадянами Бідою Маркою з Виселка і Осикою Павлом і його сім’єю з Кремінянських хуторів, то й  начебто на тому усе затихло – раптом знову такий жах. Тільки по часі люди дізнаються, що то була вилазка Чемеровецького підпілля (с.Іванківці).

Отже, тривожно жило село, а якщо ще додати набори молоді до Німеччини, то  картина тогочасного життя вимальовується  достатньо  ясно:  окупаційне рабство.  Визволення прийшло ранньою весною 1944 року (24 березня). Та війна продовжувалася. Фронтові були потрібні солдати. Понад 500 лісоводів одягнуть шинелі і бушлати. Половина з них (232)  не повернеться. Серед полеглих безсмертним вогнем палає  ім’я   Героя Радянського Союзу Бориса Андрійовича Сугерова.  Вихованець шкільного патронату, він у 1941 році добровільно вступив до армії. Навчався уже в період війни в танковому училищі, по закінченні якого командував на Курській дузі танковою ротою. В одному з найзапекліших боїв він загинув смертю хоробрих і посмертно був удостоєнний звання  Героя Радянського Союзу.  Багато  лісоводців полягло  за свободу і незалежність своєї землі.   Слава полеглим. Тепер в Лісоводах височить  20-метровий Обеліск Слави полеглим. Автор цих рядків до відкриття  меморіального комплексу написав слова і музику реквієму лісоводським солдатам. 

Вічної слави могила

Сплять лісоводські солдати,

Сплять, де по світу лягли.

Ми їм, щоб почесть віддати

Пам’ятник Слави звели.

Приспів:

Солдати!  Солдати!

Звідкіль вас, солдати,

Тепер виглядати,

Ви ж вдома давно не були.

 

А виглядати вас марно,

Тих, що спочили в землі

І вкарбувалися в мармур –

В пам’ятник   в ріднім селі.

Приспів:

Герої!  ГероЇ!

Ви вкрились, герої,

Землею сирою,

А нам залишили  жалі.

 

Вічної Слави могила –

Все імена, імена.

Тих, що навіки згубила

З лютим фашизмом війна.

Приспів:

Солдати!  Солдати!

І мертвих вас ждати

Продовжує мати –

На всіх Україна одна.

Лісоводці воювали  на різних фронтах, а в Лісоводах залишився колгосп-злидень «Нове життя» і його супутник  - колгосп  імені «17-річчя Жовтня».  Ніякої ні користі, ні радості, не було від них людям. Довгі голодні дні змінювалися сумом тихих сільських вечорів.  Діти чекаючи убогої вечері, прислухалися до зітхання матері, до її ходи босими ногами по  земляній долівці.  Стомлені за день важкою працею, вони лежали тихо у ліжку на стертій  соломі і з-під брудного лахміття спостерігали за підсліпуватим каганцем, що, здавалось, ось-ось загасне в нерівній боротьбі з мороком ночі…

Хто досита нагодує цих дітей?  Таке, далеко не риторичне запитання стояло перед керівництвом села і району.  Дарма, що відкрили у Лісоводах дитячий будинок в тому ж 1944  році. Усіх дітей ним не охопити. Та й всіх людей годувати треба. Отже, необхідно піднімати економіку колгоспів. А тут, як на те, в «Новому житті» уже було до п’яти претендентів на голову колгоспу – і всі не витримали «проби».  Безпорадна година, та й годі.  Так, приблизно, виглядало чергове засідання бюро райкому партії (секретар Собчук).  І тут перед начальством  з’явився  всюдисущий  штатний пропагандист райкому Г.Н.Моргуліс з конкретною кандидатурою на голову колгоспу «Нове життя».  Мовляв, сподобався йому один бригадир в Слобідці Пільноолексинецькій.  Дуже вже ревнивий і запопадливий господар. Подає добрі надії. З приймаків. Західняк, на ім’я Григорій Ткачук. Тут же було дано певні розпорядження. Організаційно-адміністративна машина спрацювала – і наступного дня шостий претендент  уже оглядав господарство в «Новому житті»: 

коней – 90 (стан незадовільний - короста), корова 1 (з вимороченого двору, сліпа на одне око), бугаїв -2, волів – 4, свиноматок -2, овець – 114, курей – 90,  качок -1,  сівалок – 4,  косарок-самоскидок – 1, лобогрійок – 9,  плугів – 24, культиваторів -5, возів – 22  (з акту прийому колгоспу).

Картина, прямо скажемо, невтішна. Від серця відлягло, коли поїхали в поле: і ліс, і води, і чорнозем – все радувало.  «Ні, - подумалось йому,- на таких грунтах неможливо бідувати». Увечері Г.І.Ткачук стояв перед колгоспними зборами в скромному піджачку і закоротких штанах – і усім своїм виглядом не викликав ніякої довіри до себе. Виступати теж не був мастак. Тож усі в один голос закричали: - Не будемо його на голову обирати! Не хочемо! - Зате я вас хочу! - покрив своїм голосом усі голоси Ткачук. І це викликало пожвавлення в залі. Може, саме цей факт і допоміг провести  його  кандидатуру в «Новому житті»… З тих пір прикипів душею 27-літній голова до Лісоводів.

Свою діяльність розпочав з того, що проголосив культ праці первоосновою буття колективу.  А з ким працювати?  Одні жінки, старі та підлітки, та ше інваліди–фронтовики. Завідуючий  тваринницькою фермою  Харон Зелінський, теж інвалід, з фронту без руки повернувся, однак, він у селі – самий необхідний: кому поштукатурить хату, кому огорожу відремонтує. Адже у селі одні солдатки. А вдів уже скільки…

І Харон, чуйний, безкорисливий, намагається всім допомогти. Бо ж сам добре знає по чому фунт лиха. Ой не поталанило їхньому родові: було їх п’ять братів і одна сестра Марина. Тимофій з Кирилом, копаючи криницю, схопили важку застуду, що ускладнилась запаленням легенів – і обидва вони померли.  Олександр за сповідування віри євангельських християн-баптистів потрапив до сталінських гулагів, і там загубились його сліди. Наймолодший Михайло  і, може, найталановитіший, ще десь випробовує фронтову долю, а він, Харон, вже повернувся з війни з порожнім рукавом, та добре, що не з порожньою душею.

…Надворі золота осінь.  Він з новим головою на фермовім виїзді, вирушили в поле   розвідати фуражні запаси колгоспу. Біля дороги блищить свіжа рілля: підлітки кіньми, волами та коровами піднімали зяблеву оранку. Голова якось раптово і спритно зіскочив з підводи, підійшов до зораного поля і запустив руку в пухку ріллю, з якої в ту ж мить висмикнув жмут довгого пирію. Потім ще і ще: - Ой як запустили землю під час окупації ! Ткачук, не розгинаючись, виривав той пирій і складав на купу.  Харон же деякий час по праву інваліда сидів  на підводі і з нетерпінням чекав, коли голова скінчить ту не зовсім зрозумілу роботу, щоб їхати далі. Та де там! Той продовжував свій нерівний поєдинок з небезпечним «противником».  Ось уже ціла копиця пирію виросла на ріллі. Піт очі заливає, а він все рве його. Вже й однорукий Харон в той страшний бій включився.  Росте уже друга копиця. А Ткачук, знай своєї. Не відступає. І так кілька годин, аж поки зовсім не вибився з сил. Кинув він об землю востаннє того бур’яну, від душі вилаявся на своє безсилля і важко видихнув: -Поїхали!  Їхали мовчки. Кожен думав про щось своє. Харон в думках то осуджував, то гаряче захищав молодого голову, що видався горішком досить таки твердим. Здавалось, що сама земля відчула нарешті, свого господаря.  Все на ній ніби ожило, ніби з’явилась дрібка надії.

…З того часу пройшли роки. Ткачук з обраної дороги ніколи не сходив. Не стали йому на заваді представники старої партійної генерації: компромат не спрацьовував, бо надто вже багато Ткачук випромінював трудової енергії.  Не пропускав нагоди, щоб чогось не придбати, не виграти, як тепер кажуть, не виторгувати. В цьому його завжди  підтримували лісоводські працелюби. Справи пішли веселіше. У колгоспників з’явилась якась копійка. Але потрібен був прорив. Г.І. Ткачук його робить: вдало організовує здачу сортового насіння конюшини, а відтак і конопель, що дає можливість отримати від держави  чималий капітал. Це був своєрідний плацдарм для подальшого   зростання.

В 1950 році «Нове життя» об’єднується з колгоспом «ім.17-річчям Жовтня».  Тепер об’єднане господарство носить ім’я М.С.Хрущова. Та головне в тому, що справи пішли на краще.

В 1958 році до Лісовод приєднується ще і Кремінна, її придане – понад 300 га  землі.  В  1959 році Лісоводи репрезентують сільське господарство Союзу на Всесвітній сільськогосподарській виставці в Нью-Йорку. Пройде  ще десяток років і колгосп досягне ще більшої економічної могутності: в господарстві тепер нараховується 140 тракторів, 220 автомобілів, 1579 електродвигунів потужністю 6605 квт,  на фермах ВРХ – 4140 голів худоби, на свинокомплексі – 7000 свиней. Урожайність зернових – 50 ц  з гектара, цукрових буряків – 380-400 ц,  картоплі – 258 ц. Колгосп ще раз змінює свою назву на «Україна».

Ткачукові вдається гнучко повести свою лінію, хоча до 1948 року був «безпартійною галушкою».  Він відтепер потіснив на другорядні ролі «стару гвардію» (Горбатий, Божик, Пасічник і інші) і створив свою команду, так звану «школу Ткачука», об’єднавши навколо себе кращих фахівців району:  Андрій Шумило – головний бухгалтер, Ф. Свідерський – головний агроном, Микола Блажкун – головний зоотехнік,   Адольф Пукліч - головний інженер. Незмінним заступником Ткачука стає Іван Пробитий.

До корпусу бригадирів і керівників галузей належали:  Григорій Жищинський, Іван Чилій, Микола Лупійчук, Карпо Джура, Володимир Шумило, Петро Бойко, Григорій Бонк.  Окремі спеціалісти його школи піднімуться до рівня керівників господарств:   Ф.Свідерський, М.Блажкун, М.Очкур, М.Джура, О.Мороз, Ю.Стельмах, В.Романюк.     Коли  в 1985 році відзначатимуть 40-річчя перебування Г.І.Ткачука на посаді голови колгоспу, автор цих рядків напише своєрідний панегірик йому:

Важко йшли в нас справи

посеред руїн;

Ткачука обрали

вожаком своїм.

Енергійним, здібним

був і молодим.

Закохався в хлібне

поле назавжди.

Не спочив ніколи –

пробував, шукав:

створювалась школа –

школа Ткачука.

Кожен його почин

коштував зусиль:

виробляв свій почерк,

виробляв свій стиль.

Не окинеш зором

пройдену всю путь –

путь у років сорок:

вся у цьому суть.

«Школа Ткачука» поширювала свій вплив і на інші організації села. Насамперед це стосується сільської ради. Відомо, що в після воєнний період ради повсюдно втратили своє значення і існували  чисто формально.  Всю фактичну владу  зосереджував у своїх руках голова колгоспу: «хто платить, той і музику заказує».  Не були виключенням в тій ситуації і Лісоводи. Однак, спробуємо коротко зупинитись на історії сільради даного періоду.

Спочатку цю владну структуру епізодично очолювали В.Пробитий, В.Надопта, В.Головатий (1944 - 1946 р.р.), а вже, починаючи 1947 року  і  по 1957–й, посаду цю займає  Давид Мельник, старий комуніст, вітчизняник.  Протягом 60-х  років її зайняв колишній прокурор району Йосип Вандоляк, але він в усьому програє своєму попереднику. Ткачук продовжував пошуки вдалої кандидатури і в скорому часі керівником сільради стає Володимир Велічинський (70-80 роки). Надії він, мабуть, не виправдав, тому в кінці тих же 80-х років на голову сільради обирають Володимира Орлова,  агронома за фахом. Коли ж його згодом заберуть в колгосп на посаду заступника голови правління колгоспу, сільраду очолять Петро Столяр, Поліщук Антон Андрійович.  Як уже говорилось, сільська рада була повністю підпорядкована голові колгоспу, навіть усі голови сільської ради зобов’язані були щоденно відвідувати  планерки у голови колгоспу.

Матеріальні здобутки колгоспу безпосередньо впливали на духовне життя громадскості. В добротних будинках соцкультпобуту було відповідне устаткування. В будинку культури були створені  мистецькі колективи, що виросли до професійного  рівня.  Чотирьом з них присвоєно почесне звання «народний» (хореографічний, хоровий, агітбригада, музей). 

Впродовж даного періоду директорами будинку культури були: Микола Нестерук, Михайло Гуцал, Володимир Атаманюк, ВасильСтолярчук, Володимир Теклюк.  Художнє керівництво здійснював ВасильТеклюк; очолювали художні колективи – Микола Смагитель (хор), Іван Стороженко (танцювальний), Григорій Співак (духовий оркестр), Володимир Пулик (оркестр народних інструментів), Лариса Брагіна (дитяча хореографічна студія). Пізніше художніми керівниками працювали: А.Ситель, З.Пашко, О.Біда.

Фото без опису

Завідуючими бібліотекою були:  Л. Сисак,  М.Рибак,  М.Козак,  Л.Мусій,  О.Данькова, Н.Теклюк.

Фото без опису

Другим вогнищем культури і науки на селі вважалась, звичайно, середня школа, котру біля трьох десятків років очолював Олександр Лукич Ведмедьора. Завідуючим навчальною частиною працював Антон Карпович Ковш.  Вчителів було понад сорок чоловік. Добре була поставлена спортивна робота. Естетичне виховання – теж на рівні вимог. Але особлива увага тут приділялась виробничому навчанню.  В 1960 році було закінчено будівництво  нового приміщення школи. А в 1964 році лісоводська середня школа  в естафеті-конкурсі з виробничого навчання, в якому брали участь 3470 шкіл, виборола перше місце і була нагороджена трактором  «Т-40». В другій половині 70-х років  школою керував  Антон Францович Янишин, а відтак Борис Семенович Шумило.

В 1969 році в Лісоводах відкрилось сільське профтехучилище, котре звалось СПТУ-10, а згодом – СПТУ-40 (директор І.Д.Гут ), першим його директором і організатором був   Куліковський.  Незмінним  завучем  є Володимир Олександрович Цюрик.  Старшим майстром ось уже понад двадцять років – Дорогий Петро Тимофійович. Провідні викладачі: В.І.Тихун,  В.І.Хорошун,  В.Т.Литвинюк,  М.П.Литвинюк,   Ж.М.Коцур, В.М.Бестанчук, В.П.Роженюк.

Фото без опису

Профіль училища: тракторист–машиніст, слюсар по ремонту електроприладів, електрогазрзварювальник і інші.

Дуже важливим здобутком для Лісоводів є дільнична лікарня, котру з ініціативи фельдшера Є.Г.Янишена відкрили в 1956 році.  В тому ж році першим її головним лікарем була призначена Павлова Октябрина (Інна)  Семенівна.  Потім в  різні періоди цю посаду посідали Карпенко, М.П.Шкодич,  Піонтковський.  В 1987 році вступила в дію новозбудована лікарня на сто ліжок (головний лікар Л.М.Терещук).

В Лісоводах безперервно зводяться новобудови: будинок дитячої творчості, спорткомплекс, житлові будинки.  Накопичуються матеріальні і фінансові ресурси.  На всіх широтах «соціалістичного ринку», невтомно працює корпус постачальників – експедиторів (Фіш, Вайнер, Даньків,  Яруський).  (фото  17, 18, 19, 20, 21, 22, 23)

Фото без опису

Підприємницька діяльність Ткачука Г.І. (тоді її так не називали) сягнула свого зеніту. В держбанку на рахунку колгоспу «Україна»  -  27  мільйонів вивільнених грошей.

Великому кораблю  - велике плавання. Вітри  часу дмуть у наші вітрила. Курс – тільки вперед!  Команда працює злагоджено. Та тепер доведеться і поповнювати її часто. Адже бистроплинний час творить свій присуд над людськими душами: першим зійшов з життєвого шляху ще в 50-ті роки Дмитро Шелест (парторг).  Невдовзі колгосп втратить свого головного бухгалтера Андрія Шумило, а відтак і його заступника Михайла Кухара. Представиться бригадир тракторної бригади Петро Ціліцінський, а за ним один з кращих водіїв колгоспного автопарку, народний умілець Михайло Зелінський. Передчасно покинуть суєтний   колгоспий  світ бригадир будівельної бригади  Григорій Бонк і партійний лідер  колгоспу Борис Даньків.

Але життя, як кажуть, не спиняється. Вільні вакансії займає молодша генерація: Володимир Романюк (головний бухгалтер), Михайло Джура (головний агроном), Микола Кухар (бригадир-будівельник),  Василинчук  (головний ветлікар) і багато інших.

В кінці 70-х років на запрошення Г.І.Ткачука приходить до колгоспу новий секретар парторганізації Юрій Стельмах,  1947 року народження, дитинство і юність його пройшли у селі Грицькові Городоцького району. З 1965 року по 1969 –й працював причепником, а згодом і трактористом у тамошньому колгоспі.  Потім – на комсомольській роботі. Закінчив заочно сільськогосподарський інститут.  Треба сказати, що він вписався в лісоводське життя – буття, успішно працював під рукою славетного голови до другої половини 80-х років, поки не пішов головувати  в Радковецький колгосп. В кінці 80-х його кандидатуру висувають на голову виконкому районної ради.

Але повернемось до кінця 70-х початку 80-х років, коли Стельмах тільки прийшов в Лісоводи, коли саме був зоряний час колгоспу «Україна» і  безконечне паломництво до нього за традицією продовжувалось:  делегації, семінари, наради. Але над Лісоводською Меккою зависло провокаційним підтекстом питання:  у чому ж  феномен Ткачука?     Чому, хвалячи і нагороджуючи, возводячи його в Герої, партійне і державне керівництво все ж не поширює його досвід на інші колгоспи?  Чому?     Чому? Чому?   А відповідь є. Вона в одному – єдиному слові – підприємливість.  Вона була наріжним каменем його діяльності. Ази її, мабуть, Григорій Іванович засвоїв, коли перебував ще наймитом в одного метикованого газди буржуазної Польщі. Це  була сувора школа, але водночас справедлива, бо була не надуманою, а  йшла від самої природи суспільства, від природи  людських стосунків. А було це в кінці 30-х років в селі Підвербці Городенківського району Івано-Франківської області.  Там він народився  у 1918 році і був «бідовим» покутинцем, як і всі його односельці.  Потім відома війна закинула його на протилежний бік  Збруча, в нашу Городоччину, де він не тільки покорить серце коханої дівчини але  й у майбутньому завоює симпатії широких кіл громадськості. Дорога була нелегкою. Але він зійшов на вершину свого Евереста.

Здавалось, що Ткачукові віддали всю шану і всі почесті які тільки були  у партійному і державному арсеналі:  з 1966 року він член ЦК КПУ, обирався депутатом делегатом XX,   XXII – XXVI  з’їздів КПРС, XX  - XXVI  з’їздів КПУ,  депутатом Верховної Ради СРСР, нагороджений п’ятьма орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, чотирма медалями.  Друга зірка і бронзове погруддя – це вінець його слави (1982р.).   

Серед «сильних світу цього» він віддав пріоритет тим, хто відав матеріальними цінностями, і добивався їхньої дружби.  Наприклад, він був особистим  другом голови Центросоюзу – і це відкривало йому двері на всі центральні бази країни (Москва, Одеса і інші).

В 1985 році широко відзначили 40-річчя його  перебування на посаді голови колгоспу.  В березні 1986 року Г.І.Ткачука обирають делегатом на  XXVII  з’їзд  партії. Якраз у дні, коли відбувався з’їзд, в Лісоводах вперше спалахнув підведений до села природній газ.

Це був, якщо можна так  висловитись, останній тріумф лісоводського лідера. В подальшому в нього все піде на спад.  Тепер він повернувся  з Москви без особливих пошанувань і урочистостей; в країні вже другий рік триває Горбачовська перебудова, якої Григорій Іванович намагається не помічати і на яку начебто не реагує.  Натомість він часто хворіє. Серед його сподвижників панує нервозність:  кому, нарешті, випаде замінити Ткачука. В цих умовах, в управлінні колгоспним виробництвом, особливу активність проявляє головний бухгалтер.  Все продовжується протягом цілого року, довгого, невизначеного.

А вже в кінці лютого 1987 –го Ткачук Г.І. пише заяву до обласного комітету партії (з допомогою директора школи Ведмідьори О.Л.), в якій просить увільнити   його від обов’язків голови правління колгоспу «Україна». Заяви на прийняли  і умовили продовжувати керувати господарством, що Ткачука обрадувало і вселило надію на одужання.  Та невдовзі він знову зліг до лікарні в м.Хмельноцькому.  17 березня 1987 року неждано були скликані збори уповноважених виборців від виробничих колективів з порядком денним:  «Про голову колгоспу».  На зборах зачитали заяву Ткачука (читав секретар парткому С.К.Бенцало), в якій він начебто просить  увільнити його від обов’ків  голови (усім присутнім заява видалась фальшивою).  Виступали живі свідки і твердили, що така воля Ткачука.  На зборах був присутній секретар обкому Декусаров Володимир Григорович. Більшістю голосів новим головою колгоспу  обрано В.С.Романюка.

Розходились із зборів  із важкою душею: був порушений звичний ритм  життя Лісоводів: колгосп лихорадило від анонімок, зачастили ревізори, комісії. Без будь-якого супротиву залишає посаду заступника голови І.В.Пробитий.  Головним бухгалтером став В.С.Трохимчук, а заступником голови – В.І.Орлов. Так пройшов ще один 1987 рік.

4.03.1988 року на зборах уповноважених була утворена на базі колгоспу «Україна»  - агрофірма «Україна».  ЇЇ статус, високий рівень виробництва, великі прибутки відкривали певні перспективи для підприємницької діяльності нового голови (тепер уже агрофірми).

Народжувались нові проекти будівництва: звіроферма, тепличне господарство, плодоконсепвний завод, спортивний комплекс, пляжні зони, літнє кафе, житлові будинки.

Саме в цей період обіймає посаду секретаря парткому Задоянчук В. І. (замісць С.К.Бенцало).  У Романюка багато зв’язків з високим керівництвом  на обласному рівні і вище. Однак , завоювати популярність після Г.І.Ткачука не так уже й просто.

Обстановку ускладнила смерть Ткачука; його не стало 23 лютого 1989 року після довготривалих хвороб (інсульт на фоні діабету). Сотні людей поїхали до Хмельницького на похорон свого легендарного голови колгоспу. А коли повернулись, почалось переосмислення понесеної втрати.

Ще пройшов рік. Романюк розгортає все ширше свою діяльність по налагодженню дисципліни виробництва, запровадженню нововведень: «нова мітла по-новому мете». Романюковими проектами подальшої розбудови Лісоводів стали вкрай  незадоволені креміняни і на звітних зборах  зажадали повного відокремлення від агрофірми. Ця ідея була проведена в життя на загальних зборах 4 лютого 1990 року. Незадоволення керівництвом агрофірмою набрало характеру ланцюгової реакції  і 8 лютого, на скликаних стихійно загальних зборах,  лісоводці увільнили  від обов’язків  голови правління Романюка В.С.  На цих зборах був присутнім, як голова райради, Юрій Васильович Стельмах. Його й обрали  головою правління агрофірми «Україна».

Йому зразу ж необхідно було вирішувати проблему: як запобігти падінню виробництва.  Адже втрачено понад  три тисячі  гектарів орної землі. Щоб зберегти ферми, щоб компенсувати хоча б частково втрачене, лісоводці вирішують приєднати до своєї агрофірми «неперспективне»  село Калитинці з 600 гектарами землі.

Але біда прийшла з іншого боку. В Україні  настала глибока економічна криза. Дефіцит на пальне зразу пагубно вплинув  на економіку агрофірми. Через державні структури  отримати пальне стало майже неможливим. Отож тепер треба розраховувати, головним чином, на бартерні операції.

Інфляційні, а відтак і гіперінфляційні процеси охопили державу, під час яких «згоріли» колгоспні мільйони, накопичені ще Г.І.Ткачуком.  Ціни «галопують»  і зводять нанівець зусилля виробничого колективу.

Проте, агрофірма «Україна» якось долає нестабільність стихійного ринку і навіть ввела в дію нові виробничі підрозділи: ковбасний та  паркетний цехи і  інші. В передпусковому стані плодоконсервний завод.

Лісоводи вступили в нову історичну смугу: вже три роки живуть в незалежній Україні (1 грудня 1991 року відбувся референдум з цього приводу).  Так хочеться вірити, що, перехворівши тимчасовими недугами зневір’я, лісоводці, спадкоємці козацького роду, примножать славу своєї воістину легендарної землі.

І от недовго нам випало чекати. 12 листопада 1994 року Президент України Л.Д.Кучма підписав Указ про присвоєння почесного звання  «Заслужений працівник сільського господарства» багатолітньому трудівнику і керівнику агрофірми «Україна» Юрію Васильовичу Стельмаху.

Ю.В.Стельмах,  родом з Городоччини,  дав про себе знати  5 січня 1947 року. Атестат про середню освіту отримав у Вишнівчику Чемеровецького району.  Вищу освіту він здобув, навчаючись у Всесоюзному  сільськогосподарському заочному інституті, що у місті Балашиха  Московоської області.  Далі  8 років  (1979 – 1986 )  очолював колгосп «Україна».  З 1986 по 1989 очолював колгосп у селі Радковиця Городоцького району. 1989 – 1990 - головував у Городоцькій районній раді. Його стаж, як сільськогосподарського працівника, продовжився вже 1990 року  зі звітно-виборних зборів агрофірми «Україна», де його обрали на посаду  голови означеного господарства.

Талановитий, а не просто голова (кажуть про нього в селі), Юрій Васильович був запрошений до Маріїнського палацу і 18 листопада 1994 року отримав Диплом і Медаль з рук Президента України, котрі  засвідчили найвищу повагу до нашого земляка.

Маємо надію, що перелік імен звитяжців сільськогосподарської  ниви помножиться у часі і вони  додадуть слави нашому краю.

P.S. Історія села Лісоводи,  описана   Василем  Михайловичем  Теклюком,  самодіяльним поетом та композитором, вчителем місцевої школи,  режисером   народної  агітбригади  Лісоводського сільського будинку культури у  художньо-документальній повісті  «Лісові води»,  фрагменти  якої  запропоновані вам, любі  читачі,  закінчується  роком  1994.

Використано фото Петра Грушко


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Результати опитування

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь