Перша згадка про Борщівку датується 1575 роком…
Перша згадка про Борщівку датується 1575 роком…Перша згадка про село Борщівка датується ще від 1575 року.
Кілька століть тому назад, біля підніжжя річки, поміж верб, в невеличких хатинах поселилися люди, землероби і рибалки, скотарі, гончарі. Сім’ї важко працювали, розросталися й міцніли. Ішли роки… На місці одиноких хатин виросло невеличке село, яке назвали Закутина. Та недовго жило воно: чорною хмарою впали на неї вороги. Із несамовитим криком і диким вереском налетіли турки на квітучу Закутину – і вмить запалала вона, піднялась вгору чорними хмарами диму й гадючими червоними язиками вогню. Тільки сумне попелище залишили після себе кляті вороги, розтрощені вози, почавлений домашній скарб, вбиті й обвуглені трупи тварин і людей. Лиш тужливе голосіння сповнювало колись квітучу й веселу долину; надовго змовкли тут солов’їні співи і радісний сміх.
Та не вмерло село! Життя вбити неможливо! Незабаром неподалік, в долині, де була весною білим квітом калина, сповнюючи околицю духмяним, п’янким запахом, знялися білі невеличкі хатинки, в яких оселилися чудом вцілілі закутчани. Погориною назвали своє село, і жили тут веселі, працьовиті, дружні люди.
І знову біда, і знову сльози, і знову згарище. Знищивши Погорину не зміг жорстокий ворог вбити в людях волю до життя. І вижили вони, відродили своє село, не залишили рідні місця. Знову виросли селянські хатини, і забуяли кругом них яблуневі і вишневі садки. Знову гучні переспіви солов’їв та зозуль сповіщали про схід сонця, про початок нового трудового дня. Життя продовжувалося…
Але у цих місцях розрослася рослина борщівник. Ця рослина була дуже велетенських розмірів. Поселенці знищували її, а на тому місці будували хатки, розробляли землю під посіви. Так і назвали своє поселення Борщівник, а пізніше Борщівка. Стоїть наша Борщівка між яблуневих садків, розлогих верб та пшеничних полів, розкинувшись на обох берегах річки Сороки. Хоча на території нашого села немає видатних краєзнавчих місць, але чудова природа та краєвиди зачаровують своєю красою в будь яку пору року.
Дорожній знак при в’їзді в село Борщівка
Село Борщівка розміщене на мальовничих берегах річки Сорока, про яку складено багато пісень. Річка протікає по самій середині села і поділяє його на дві частини, які потопають у зелені садів. Село оновлене, є тут і гарні будинки, біля кожного — садок. Навколо стеляться розлогі поля.
А чи завжди воно було таким?
Невелике село з низенькими хатками під солом`яною стріхою належало раніше до Сатанівського району Кам’янець–Подільського району. При земельних роботах в селі знайдено чимало предметів давнини і кам`яний хрест, на якому явно видно дату - 1391. Очевидно, що вже у той час з`явилося тут поселення слов`ян - християн.
За народними переказами річка Сорока була широкою та глибокою, з крутими скелястими берегами. В районі теперішнього села було організовано перехід через річку Сорока, яким переганяли полонених. З розвитком торгівельних і господарських зв`язків, під час польського панування почалося значне заселення цієї території.
За народними переказами, одним із перших жителів села був селянин Федір Качур, який жив на самому березі річки Сорока. Ця частина села називається –Качуринці. На лівому березі господарювали його сини -Митрофан та Малах.
На початку ХVІІІ століття це поселення перетворилося на велике село, що носило назву Погорина.
Довгий час наш край був під владою литовських князів, а в другій половині XVI ст. опинився під зверхністю шляхетської Речі Посполитої.
Жорстокість, страшний національний та релігійний гніт змусили селян піднятись на боротьбу з владою гнобителів. Яскравим свідченням протесту жителів села проти унітарної політики польських панів є відкриття в селі у 1760 році православної церкви під назвою “Петропавлівська”. Церква була дерев`яною, п`ятого класу, за нею було закріплено 35 десятин землі. Хоча в другій половині ХІХ століття та в першій половині ХХ століття жителі села стикалися з багатьма труднощами та таки докладали зусиль до розбудови рідного села. Селяни набували досвіду, розвивалося землеробство, тваринництво. Селяни мали свої кількасот землі, коней, реманент. Вирощували хліб, годували худобу та птицю. Їхня праця давала прибутки. Потроху розвивалася промисловість: побудували невеликий цегельний завод, відкрили школу, медпункт, почав роботу водяний млин. Православна громада села попри всі тягості того часу побудували невеличкий дерев′яний храм на честь Першоверховних Апостолів Петра і Павла. Висока дзвіниця церкви височіла над розлогими вербами. Недільні дзвони кликали селян до церкви на молитву. До церкви в неділю і у великі свята ішли діти і люди похилого віку. Аж до самого Святого Неба підносилися молитви за здоров′я, мир та спокій.
Та не довго звучали молитви та піснеспіви в церкві. Наступив кривавий лад більшовизму. До влади прийшли більшовики та почали колективізацію. Забирали в селян землю, худобу, реманент. Хто не хотів коритися - били та висилали в заслання, далеко від рідного дому. Нищили все на своєму шляху. Також зазіхнули на святе, нищили храми. В селі Борщівка більшовицький чобіт також не оминув гарну дерев’яну церкву. Виносили та розбивали вівтар, ікони нищили та палили.
З високої дзвіниці викинули дзвін, який розбився на маленькі друзки. Плакали чоловіки, жінки, діти. Ікони, які встигли зберегти забрали по домівках. Церковний інвентар забрали грабіжники, які насміхалися над святинею, насміхалися над самим Богом. В приміщенні церкви зробили склад, в який звозили все селянське добро. Тільки з стін ще сумно дивилася сама Пресвята Богородиця. Та тільки не було щастя тим безбожникам та їх родинам, хто знищив храм. Трагічно полишали цей світ. Кого коні вбили, хто впав з стирти соломи і проштикнувся на вилах, хто ще десь неприродньо знайшов свою смерть. Люди так і казали, що це кара Божа. На території села православних храмів більше не зводили. На молитву ходили в сусіднє село Радковиця, в храм збудований на честь Апостола Іоана Богослова. А вже в 1986 році під керівництвом ксьондза Ванагса католицька громада почали будівництво костьолу. Храм збудований на території старовиного цвинтаря, за адресою провулок Шкільний 16.
Костьол на честь св. Анни побудований у 1986 році.
Старовинний цвинтар, де за словами старожилів села похоронені православні священики
У 2018 році розпочали будівництво каплички на честь Пресвятої Владичиці та Богородиці Матері Божої Марії. Капличка побудована в центрі села за кошти інвестора. Біля каплички проводять свята православні та католики. Спільними молитвами просять Бога за мир та спокій в Україні та в кожній українській родині.
